А що тепер? А нічого! Страшенно болить, коли бачиш заплакані оченята малюка й немічно опускаєш руки від того, що не знаєш, не розумієш, не можеш розібратися й зарадити.
Ми, дорослі, прагнемо бути на одній хвилі з дітьми, стати найкращими друзями для них. Але, нажаль, починаю розуміти, що щось у нашому мозку змінюється, можливо, ховається у найпотаємніші закуточки... Та навіщо? Чому? Ми безпорадно шукаємо допомоги, звертаємося до друзів, до книг, до психологів... Мордуємо дітей незрозумілими підходами до виховання, катуємо усталеними принципами, аби виростити правильного й комфортного для суспільства громадянина...І забуваємо...
Забуваємо! Забуваємо про те, що це усьго лише діти: вони мають безліч власних, незрозумілих нам, дорослим, страхів; вони вміють радіти в "непідходящий час", у непотрібному місці; вони мають надзвичайно велике серце, яке може любити навіть тоді, коли його маленькому господарю роблять боляче й безвідмовно й сліпо пробачати найдорожчих серцю людей; вони мають свої характери й особистості, які, іноді, потрібно навчитися розуміти, а ще, вони вміють відчувати нас, дорослих так, як уже розучилися це робити ми. І, нажаль, жоден дорослий, чомусь, не знає...
Не знає! Що для кожного малюка найважливішим у житті є любов! Любов тих, кому він вірить, довіряє, хто вкладає його спати й веде за руку на перший урок. Ми про це не знаємо, а потім забуваємо...Ламаємо маленькі життя тільки тому, що просто не вміємо любити по-справжньому, заплющивши очі на увесь світ, на суспільство, на думку сусідів і незнайомих людей. Ламаємо, тому, що не уміємо захистити тих,кого привели у це жорстоке й безжалісне життя. А хто тоді? Якщо не Я? Адже більше ці маленькі щирі усміхнені янголята нікому не потрібні! Така реальність, хоч це й дуже сумно. То чи не варто просто любити, відкрити своє серце тому, хто любить тебе над усе! Аби щодня бачити радісні посмішки!
Немає коментарів:
Дописати коментар